вступ
В історії та культурі кожного народу важливе місце займає військова культура. Історія вчить нас, що найвищий стан військового мистецтва завжди відповідав високій культурі і цивілізації народу, за яких лише і можливе необхідне для успішного ведення війни найвище напруження усіх духовних і матеріальних сил людей. Військові традиції, звичаї передаються з покоління у покоління, на них виховуються діти, їм належить важливе місце у вихованні майбутніх громадян — патріотів своєї держави. Український народ, який віками стояв на межі Сходу і Заходу, захищав грудьми Європу від диких азійських орд, разом з тисячолітньою хліборобською культурою плекав і культуру військову, ідеальним образом якої став образ Лицаря-козака.
Наші поневолювачі намагалися будь-яким чином знищити ці традиції, викорінити з українського серця волелюбний дух воїна. Окупанти знищували як носіїв військової культури (козацтво, Запорізьку Січ, традиції поєдинків, кулачні бої тощо), так і будь-які згадки про неї. Вони спалювали бібліотеки, знищували матеріали етнографічних експедицій, переписували історію. Учених, які займалися цими питаннями, піддавали жорстоким репресіям: їх цькували, звільняли з роботи чи знищували фізично. З українця намагалися зробити крі-пака-малороса. Вороги нав'язували нам стереотип хох-ла-недоріки з м'яким характером, ліричною вдачею, який або п'є і танцює, або плаче і зітхає над своєю недолею. „Країна виховання безбатченків, безбатченків без роду і без племені. Єдина країна в світі, де не викладається в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим і ворожим,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема" [155, 348], — ці слова Олександра Довженка якнайповніше розкривають суть окупаційної політики, спрямованої на знищення української історії та культури, знищення самого духу українського народу.
Але ніякі окупанти не можуть знищити волелюбний дух українця-воїна. Тому і живе, незважаючи на всі плюндрування і переслідування, упродовж століть військова культура українського народу. Відродження цих традицій має стати одним із першочергових завдань молодої Української Держави. Ознайомлення з бойовими мистецтвами — один із засобів виховання в українців патріотизму, прищеплення любові до героїчного минулого наших предків.
Відроджується козацтво, відновлюються давні українські бойові мистецтва. Вивчаючи факти з історії бойових мистецтв, ми буваємо вражені спадковістю, тяг-лістю військових традицій. Наприклад, деякі елементи козацьких бойових мистецтв існували ще понад три тисячі років тому (мистецтво будування табору з возів, мистецтво переховування під водою, інститут побратимства). Дослідження розвитку бойових мистецтв українського народу переконливо показує нам, що військове мистецтво українців розвивалося самостійно, у суворій послідовності, завжди відповідаючи вимогам часу, і на всіх етапах свого розвитку не поступалося бойовим мистецтвам інших країн і народів.
Ця книга є спробою дослідити джерела і розвиток військових мистецтв в Україні. Автор зібрав унікальні військові обряди, звичаї, свідчення про найдавніші єдиноборства в Україні (більшість цих матеріалів до недавнього минулого була замовчувана), тому видання буде цікаве для учених, військовиків, працівників спец-служб та всіх, хто небайдужий до військового мистецтва українського народу.
Історія розвитку українських бойових мистецтв — невичерпне джерело нових ідей і тем, а з ними й основних напрямів наукового пошуку. І з огляду на це ми не ставимо „крапку" у дослідженні цього надзви-чайно цiкавого явища української культури, а вивчаємо його далі. Можливо, до цієї шляхетної справи долучиться хтось із читачів, кого надихне на подальший пошук ця наукова розвідка.